Смарагдова Сага

Andre Pass
 Смарагдова Сага
 Розділ 0
 Усе подвір’я старого чоловічого монастиря було вкрите яскравою помаранчевою ковдрою. Безжальне полум’я жадібно поглинало все, що траплялося на шляху. Густий чорний дим великим стовбуром виривався з вибитих вікон. Залишивши від головної будівлі монастиря розжарені кам’яні руїни, вогонь охоплював невеликі добудови та дерева, що тихенько потріскували під його абсолютною владою. Всюди з криками снували монахи в обгорілих рясах. Розлючені й налякані вони, здавалося, не звертали уваги на пожежу. Деякі з них блокували двері, щоби решта ченців не змогли покинути окутані полум’ям приміщення, інші хапали все, що траплялося під руку та билися, штовхали одне одного у вогонь. Хтось стояв у шоковому стані, спостерігаючи за безладом, що коївся навколо, хтось непритомнів, задихаючись димом. Деякі ченці тікали якомога далі від цього місця, пробігаючи повз незнайомця, що стояв біля воріт та споглядав на цей хаос. На його білосніжній сорочці та чорному піджаку не було слідів ані попелу, ані кіптяви. – Amazing… – захоплено прошепотів він сам до себе. Від монастиря, до воріт, повз полум’я та здичавілих монахів наближалася молода невисока дівчина. На її розірвану брудну весільну сукню, руде коротко стрижене розтріпане волосся та вимазане косметикою обличчя падав попіл. – Усе готово. Як ти й хотів, – сказала вона, коли наблизилася до незнайомця. – Дякую. Ти чудово впоралася, – він ще раз із насолодою оглянув подвір’я. – Заслужила свою винагороду. Незнайомець передав дівчині чорний рюкзак. – Я уявляла чорний кейс, як у кіно. – Кейси давно вийшли з моди. Тим більш, рюкзаки практичніші. За рогом на тебе чекає авто. Тебе відвезуть, куди накажеш, усе оплачено. Не раджу в такій сукні з купою грошей гуляти містом. Зайва увага тобі ні до чого. А зараз йди звідси, не варто, щоб тебе бачили тут. Дівчина направилася до авто. – Хей, красуне! – гукнув її незнайомець. – Що іще? – Ось, тримай. Він кинув їй старовинну золоту монету. – Що це за антикваріат? – За твою допомогу я винен тобі послугу. Тримай монету в себе та просто поклич, коли потребуватимеш моєї допомоги. Такий собі, маленький бонус. – Непоганий бонус. Вона махнула йому рукою та зникла за рогом. Незнайомець залишився на самоті, продовжуючи спостерігати за божевіллям, що творили монахи. Поряд з’явився чоловік. Його класичний костюм виблискував своєю білиною. – Що ти накоїв, Алексіосе? – роздратовано запитав він. – Ухти! Сам Туріель зглянувся спуститися зі свого яблуневого саду. До речі, ти мені якраз потрібен. Мене вже кількасот років турбує одне питання, – Алексіос дістав невеличку голку з кишені. – Скажи, скільки ангелів поміщається на кінчику голки? На мить Туріель затримав свій суровий погляд на співрозмовнику, але швидко заспокоївся, проігнорувавши жарт, змахнув рукою та полум’я вмить згасло. – Це наша територія, демон. Не варто сюди було лізти. Нам не становить труднощів усе виправити. – Газончик ви швидко підрівняєте, а от люди… ці монахи стали ляльками мого невеличкого театру. Одна столова ложка наклепів, жменька інтриг під кисло-солодким соусом брехливих чуток – рецепт ідеального розбрату, якому б позаздрив сам Гордон Рамзі. Ці душі тепер належать нам. Скільки їх тут тусувалось? Сотні дві? Поглянь, вони вбивають один одного, непритомніють, тікають звідси, але ніхто не молиться до небес. – Тобі доведеться відповісти за це неподобство. – А що ви мені зробите, пернатий? Правило крові, remember? Ви не можете, навіть залоскотати мене до смерті, що вже казати про інше. У руці демона з’явився наполовину наповнений келих. – Вип’ємо за перемогу? – запропонував біс. Ангел не відповів. – Не дуже й хотілося, – Алексіос зробив ковток. – Чи не занадто ти зарозумілий, як на шавку, що лише виконує накази свого хазяїна? – Амбіції. Чув про таке? Вдалині почулися звуки пожежних сирен. Демон глянув на годинник. – Щось засидівся я тут із тобою. Час мені вже йти, вислуховувати похвалу від колег. Розважайтеся, хлопці. Bon appetit! Він кинув ангелові червоне яблуко і зник. Туріель мовчки спостерігав за хаосом на подвір’ї чоловічого монастиря. Він шкодував, що не здатен власноруч покарати нахабного біса. Сьогодні на небесах його чекатимуть лише клопоти. Ще довго він вислуховуватиме звинувачення в тому, що не помітив присутності демона в монастирі. Тим голодним гієнам лиш дай привід поставити під сумнів його роботу. А чим займалася відповідальна варта? А пророки небесні? Куди дивилися вони? Нікого не хвилює, що монастирів десятки тисяч у світі. Одному ангелові за всіма не вгледіти, але відповідальнсть лише на його плечах. Така доля того, хто виконує обов’язки керівника. Не біда. Найважливіше зараз – це вирішити долю Алексіоса. Потрібно спросити з біса найвищу ціну за свою нахабність. На подвір’ї з’явилася група ангелів. Одягнені вони були в однакові сині комбінезони. – Ми подбали про пожежників, пане, – доповів один із них. – Зачистити тут усе. І негайно скликати збори, – суворо скомандував Туріель і відправився на небеса. Розділ 1
 Як і будь-яка інша столиця світу, Київ – місто контрастів. Шумні, перевантажені шляхи Харківського масиву чи проспекту Перемоги переходять у тихі, затишні вулички Подолу, які так любив Даніель. Він прожив тут багато часу, і, здавалося, кращого місця не знайти. За багато століть Даніель достатньо працював, щоби дати собі змогу побайдикувати кілька десятків років. Чим він, власне, і займався. Ранок, коли його відпочинку прийшов кінець, почався, як не дивно, з будильника. – От халепа, проспала! – З ліжка скочила й почала енергійно збирати розкиданий одяг дівчина. Чорне довге волосся злегка прикривало оголені груди. – Лиш би він ще не приїхав. Лиш би не приїхав… Вона щебетала так швидко, що її напівшепіт нагадував молитву. – Як я могла проспати? Даніель не міг пригадати її ім’я, хоча, не дуже й намагався. Пронизливий звук будильника наполегливо випробовував терпіння. – Та вимкни його вже! – гаркнув він. – Ага, зараз. Дівчина провела пальцем по екрану смартфона, припинивши набридливий писк. Нарешті. – Потрібно викликати таксі, – тихо сказала вона. – Біля входу в готель їх багато, тобі не доведеться чекати, – пробурмотів Ден, усе ще лежачи в ліжку. Він сподівався, що це допоможе їй швидше забратися звідси і припинити метушню. – Дійсно. Дякую. Вона на диво швидко вдяглася й направилася до виходу, зупинившись на мить. – Було весело. Дзвони, коли що. – Коли що… – тихо мовив хлопець їй услід і повернувся на бік, ховаючись під ковдрою від осінньої прохолоди,